Повітря... немає

Те відчуття, коли бракне повітря, думаю, найстрашніше. 

Останнім часом воно мене переслідує часто:

→ Коли виходжу на вулицю.

→ Коли відчиняю вікно.

→ Коли прокидаюсь у Запоріжжі.

Сьогодні вкотре захотілось зібрати речі і поїхати якнайдалі. Я відчула себе заручницею смогу. 

Я не бачила неба. ЗОВСІМ НЕ БАЧИЛА НЕБА. Виднілось тільки бліде понуре сонце.

Це якось моторошно, чесно. 

Йти вулицею і дивитись на людей/місто крізь сіру, ледь прозору завісу.

А потім був вечір. Спокійно вже від того, що темно. Дихати, як і раніше,важко. Ні – ще важче.

Їхала в маршрутці та порівнювала її із клубом: зверху щось блимає, на всю горлає Ріана і духота нестерпна. Люки відкриті, але свіжого повітря не дають. Тільки гірше – сухий і гарячий «подих».

Моя кімната – мені в спасіння. Ні, тут не прохолодніше. 

Але без смогу – лише тонкий запах яблук.

Складно жити в Запоріжжі. ДІЙСНО СКЛАДНО.